Минуле України в пісні
До Дня української писемності та мови у читальній залі НДВ стародруків, цінних та рідкісних видань розгорнуто книжково-ілюстративну виставку «Минуле України в пісні», на якій представлено унікальні видання з фонду відділу, що представляють багату пісенну скарбницю України.

«Відомо скрізь по широких світах тих, що сусідують з нашою вітчизною, а то й по далеких чужих країнах, який єсть народ наш Український здібний до співу, здатний до музики, яку він чудову пісню утворив…», - так захопливо писав про українську пісню геніальний Микола Лисенко. Але не лише красою співу, мелодії приваблює до себе народна пісня; глибокий зміст цих пісень є не менш цікавим для слухачів і дослідників пісенного народного мистецтва.

«Прислухайтесь до них і побачите, що вони одбивають у собі все життя українського народу, і сучасне, і минуле. Від колискової пісні в малому дитинстві і до того часу, як душа з тілом розлучається, пісня супроводить життя українця, переливаючись усіма фарбами горя і радощів, смутку і сміху. Чи мати журиться над колискою дитини про її будучину згадуючи; чи парубок закоханий до дівчини залицяється; чи нещасне кохання до одчаю людей доводить, чи жінка на чужій стороні за лихим чоловіком горює, - про все співає пісня, то хапаючи нудьгою слухача за серце, то збираючи лице його в зморшки веселого сміху. Тим то, коли хочете взнати, як живе наш народ, послухайте його пісень, і вони вам про те розкажуть. І не тілько про теперішнє життя народнє розкажуть вам пісні, - оповідають вони вам і про його минуле», - зазначав філолог і етнограф В. О. Щепотьєв (1880-1937). І справді, в пісні відбиваються хвилюючі та драматичні події української історії, вони зберегли пам’ять про минулі часи і народних героїв, розкривають найкращі риси характеру наших людей: безмежну відданість батьківщині, мужність, волелюбність і стійкість боротися за кращу долю.

Серед усіх народних пісень саме історичні виділяються своєю сюжетністю. Їхня найголовніша та найважливіша ознака – це те, що творились вони в різні історичні епохи «по свіжих слідах» подій, що викликали інтерес народу. З роками деякі тексти втрачали свою актуальність і забувалися, інші продовжували жити у певних місцевостях, а найкращі – хоч і змінювалися, доповнювалися, але залишалися в народній пам’яті, передавались з покоління в покоління по всій території України.

Творцями і поширювачами пісень цього жанру були народні улюбленці – кобзарі, які в уяві народу також ставали героями тієї неспокійної доби.

Вперше термін «історична пісня» застосував І. Срезнєвський. В збірці «Запорожская старина», що вийшла друком у Харкові 1833 року, він виділив «пісні і думи власне історичні» в окрему групу (Х., 1833. – Ч. 1. – С. 15). М. В. Гоголь в статті «Про малоросійські пісні» (1834 р.) так характеризував українські історичні пісні: «Це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка розкриває все життя народу». Пізніше В. Антонович і М. Драгоманов в «Передмові» до книги «Исторические песни малоруського народа» (1874-1875) (Т. 1-2) зазначали, що в історичних піснях «йдеться про особи та події, здебільшого знайомі з письмових джерел, що відіграли значну роль в історії народу», це «…всі пісні, що віддзеркалили зміни суспільного ладу … народу»

До історичної пісні часто звертались українські письменники і поети: Т. Шевченко, Ю. Федькович, С. Руданський, Леся Українка, М. Гоголь, Є. Гребінка, О. Єфименко… Іван Якович Франко зазначав, що народні пісні – «се одно з найцінніших наших національних надбань і один з предметів оправданої нашої гордості».

Цінували нашу пісню і зарубіжні письменники і музиканти. До її витоків звертались Бах, Брамс, Бетховен, Вебер, Гайдн, Глінка, Дворжак, Ліст, Моцарт, Чайковський, Шопен, Шуберт… Чеський історик, музикознавець, літературний критик Зденек Неєдли (1878-1962) писав, що «українська пісня – це мистецтво глибоко народне, тому що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу. Гарна ця душа. Таке саме і її мистецтво». Німецький поет і перекладач Фрідріх Мартін фон Боденштедт (1819-1892), який упродовж п’яти років мандрував по різних землях Російської імперії, так захопився красою українських пісень, що видав у Штутгарді книгу «Поетична Україна. Збірник малоросійських народних пісень». Вчений вважав, що історія України дає матеріали «для величного поетичного малюнку» і зазначав: «Ні в якій іншій країні дерево народної поезії не дало таких величезних плодів, ніде дух поезії не виявився так жваво і правдиво, як в українців». Словацький і чеський поет, історик, мовознавець, етнограф Павел Йозеф Шафарик (1795-1861) писав: «Українці дуже багаті, можливо, найбагатші серед слов’ян різнобарвними народними піснями. Вони не мудрують, складаючи свої пісні. У них пісні виростають самі, як квіти на полях зелених, і їх така кількість, якою не може похвалитися жоден народ у світі».

І справді, мабуть жодна нація не має стільки мелодійних, задушевних, ліричних і героїчних пісень, якими милується увесь світ. Відома шанувальниця української народної пісенної творчості, педагог з Черкащини Людмила Нестругіна вважає, що «принаймні 500 000» пісень створив український народ. Їх повне видання, за її підрахунками, «охопило б, ймовірно, 200 томів по 1000 сторінок кожен». Навіть в космосі першою пролунала саме українська пісня! 12 серпня 1962 року космонавт Павло Попович на прохання конструктора Сергія Корольова заспівав «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю»

Тож презентуємо рідкісні видання, представлені на виставці і запрошуємо усіх  небайдужих долучитися до духовного надбання нашого народу – одного з найбільш пісенних народів світу. Запропоновані видання охоплюють майже двохсотлітній період досліджень такого унікального явища в українській культурі як народна пісня, книги розміщено у хронологічному порядку (за роками видання).

1. Цертелев, Н. А. Опыт собрания старинных малороссийских песней / Н. А. Цертелев. – Санкт-Петербург : В тип. Карла Крайя, 1819. – 64 с.

Микола Андрійович Цертелєв (Церетелі) (1790-1869) – грузинський фольклорист, український етнограф та збирач фольклору, один з перших дослідників і видавців української народної поезії. Народився у Хоролі (тепер – Полтавська область), за походженням з грузинського князівського роду.

М. А. Цертелєв першим опублікував зразки українських дум, записаних на Полтавщині. Безпосереднім поштовхом до написання книги, як згадує сам автор, послужили дві зустрічі з мандрівними кобзарями в маєтку відомого мецената Д. П. Трощинського, якому Цертелєв і присвятив збірку. У статті «Рассуждение о старинних малороссийских песнях» Микола Андрійович згадує: «Нечаянно попался мне слепой, шестидесяти лет, бандурист, который, подобно древним рапсодам, переходя из одного места в другое, воспевает подвиги отечественных героев. Я списал все, что он знал, и с удовольствием увидел шесть старинних песен, к которым впоследствии присоединил еще четыре таковых же…». На жаль, ані імена, ані прізвища цих кобзарів невідомі. Відомо лише, що були вони нащадками козаків Миргородського та Лубенського полків.

Чільне місце в збірці посіли історичні думи («Була колись Гетьманщина», «Дума про втечу трьох братів з Азова», «Дума про Олексія Поповича або бурю, приборкану козаками на морі», цикл дум, присвячених Б. Хмельницькому) і народні пісні («Про від’їзд козака з Батьківщини», «Журба сестри за братом» та ін.).

Намагаючись зробити поданий матеріал зрозумілим і доступним для пересічного читача, автор книги подає невеличкий українсько-російський словник і коментарі до текстів.

Вихід у світ «Опыта собрания старинных малороссийских песен»  український фольклорист, етнограф, літературознавець М. Ф. Сумцов (1854-1922) назвав «Однією з перших ластівок» «студіювання української народної словесності».

Думи, зібрані М. А. Цертелєвим, пізніше були передруковані у збірках М. Максимовича, В. Антоновича та М. Драгоманова, стали широко відомими як в Україні, так і за її межами.

2. Максимович, М. О. Украинскія народныя песни, изданныя Михаилом Максимовичем. Ч. 1 / М. Максимович. – Москва : Унив. тип., 1834. – ХІ, 180 с.

3. Максимович, М. О. Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. Ч. 1 / М. Максимович. – Киев : Тип. Феофила Гликсберга, 1849. – 115 с.

Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) - видатний український вчений-енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет, перший ректор Київського університету Св. Володимира, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця.

Фольклорні видання М. О. Максимовича мали величезний вплив на розвиток української етнографії. Видані ним збірники українських пісень дали сильний поштовх розвитку національної самосвідомості в Україні, стимулювали інтерес до України та її культури в Російській імперії, загострили увагу на проблемі народності.

У збірці 1834 року, поміж інших, опубліковано один з варіантів давньої, відомої ще з XVII ст., пісні «Зажурилась Україна».

4. Собрание малороссийских народных песен : для одного голоса с фортепиано. Ч. 2 / аранжировал Алоиз Едличка. – Москва : У П. Юргенсона, [1869] – 83 с. : ноты.

Алоїз Венцеславович Єдлічка (Jedliczka) (1821-1894) – український композитор, фольклорист, педагог, піаніст та хоровий диригент. Чех за походженням. Народиився у м. Куклени (тепер у складі м. Градець-Кралове (Чехія)). Вчився у Празькій консерваторії. У 1842 році, після закінчення Консерваторії, прибув до України.

Працював учителем музики у маєтку магнатів Родзянків на Полтавщині, викладав гру на фортепіано в Полтавському інституті шляхетних дівчат.

Основою творчої діяльності композитора стало збирання і обробка українських народних пісень. Збірка, представлена на виставці – своєрідний підсумок цієї величезної роботи - містить багато цінних зразків української народно-пісенної творчості, у тому числі такі історичні пісні як «Ой на горі та й женці жнуть», «Ой у полі могила», «Стоїть явір над водою» тощо.

5. Костомаров, Николай. Богдан Хмельницкий. Т. 3 / Н. Костомаров ; изд. Д. Е. Кожанчикова. – Изд. 3-е, испр. и доп. – Cанкт-Петербург : В тип. А. К. Киркора, 1870. – 359, III с. – (Исторические монографии и исследования Николая Костомарова ; т. 11).

Дослідження українського історика, публіциста і письменника Миколи Костомарова (1817-1885), автора декількох фундаментальних праць з історії України XVI-XVIII ст., присвячене діяльності гетьмана Богдана Хмельницького (бл. 1595-1657). Окремий розділ видання – «Народные песни об эпохе Богдана Хмельницкого». Це, зокрема, думи «Хмельницький і Барабаш» (1647 р.), «Жовтоводська битва» (1648 р.), «Корсунська битва» (1648 р.), «Пісня про поразку Потоцького» (1648 р.), «Перебийніс» (1648 р.), «Нечай» (1651 р.) та ін.

Примірник книги, представлений на виставці, особливий. Він позначений штампом «Книгозбірня «Студіону» у Львові. Це одна з найбільших українських наукових спеціалізованих бібліотек Галичини першої половини XX століття. Заснована митрополитом Андреєм Шептицьким при монастирі Студійського уставу з метою збирання і зберігання наукових джерел для дослідження і поширення знань про християнський Схід – його історію, культуру, духовність. Книгозбірня існувала упродовж 1909 – 1940 років. Наприкінці 1939 року, перед ліквідацією бібліотеки «Студіону» як самостійної установи, її фонд, за різними джерелами, налічував від 60 до 70 тис. томів, містив рукописи та рукописні книги, інкунабули, палеотипи, кириличні (понад 200 назв) і латинські стародруки, цінні видання XIX - поч. XX століть, зокрема женевські, лондонські, берлінські видання, містив карти і часописи, представляв «україніку», загальну історію, історію Сходу, церкви, літургічні книги українською та іноземними мовами і хронологічно охоплював XV – першу пол. XX ст.

До бібліотечних знаків (провенієнцій) книгозбірні належали дві печатки, спроектовані з екслібриса «Студіону» роботи Модеста Сосенка (1875-1920), де на тлі дерев’яного зрізу вміщено портрет св. Івана Хрестителя та напис в обідку церковнослов’янською мовою: на 1-й– «Книгозбірня «Студіону» св. Йоана Хрестителя у Львові»; на 2-ій – «Книгозбірня Студіону святого Іоанна КР[естителя] у Львові»; кілька бібліотечних штампів різної форми з написом «Книгозбірня «Студіону» у Львові», «Книгозбірня «Студіон» у Львові», друкарська наліпка з назвою установи.

6. Антонович, В. Исторические песни малорусского народа. Т.1-2 / В. Антонович, М. Драгоманов. - Киев : Тип. М. П. Фрица, 1874-1875. - XXIV, 336, XI, 166 c.

Знакова для українства книга, яка побачила світ у Києві впродовж 1874-1875 рр., здобула переважно схвальні відгуки, що свідчило про її високий фаховий рівень. Збірник, упорядкований та прокоментований відомими українськими вченими Володимиром Антоновичем (1834-1906) та Михайлом Драгомановим (1841-1895). До першого тому входять пісні княжих часів X-XV століть та козацькі пісні XV-XVI століть. До другого тому – козацькі пісні XVII століття часів Хмельниччини. Другий том, за проектом укладачів, мав продовжувати публікацію козацьких пісень і складатися з двох частин – у першій передбачалось надрукувати пісні про боротьбу українського народу з поляками за часів Хмельниччини, у другій планували вмістити пісні про Гетьманщину від 1657 до 1709 років. Вся підготовча робота до друку цього тому була завершена восени 1874 року. Друга частина другого тому друком не вийшла через закриття Записок Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

7. Чайка. Український (або Юго-руський) альбом: пісень, дум, казок, баек, віршей і тощо / видання юго-руського лексикографа Ф. Піскунова і Ф. Лопатто. – Киев : Тип. Е. Я. Федорова, 1876. – 40 с.

Мета видання, як зазначає в передмові лексикограф, етнограф і літературознавець першої половини XIX століття Фортунат Михайлович Піскунов, - «видати в світ перший Український альбом з характером пісенника – альманаха», що «скомпонований з народніх і літературних творів найкращих українських писателів». В альманасі вміщено твори І. Мазепи, П. Куліша І. Галки [М. Костомарова], Я. Головацького, О. Кониського, І. Воробкевича, Т. Шевченка, Г. Барвінок [О. Білозерської-Куліш], В. Шашкевича, П. Устияновича, О. Стороженка… Окрім переказів та старовинних легенд подано також історичні пісні «Солониця» (1596 р.) [про С. Наливайка], «Кармелюк», «Кумейки» (1657 р.), «Дума 1650 року» та ін.

8. [Марковин, Николай Иванович]. Очерк истории Запорожского казачества / [соч.] Н. Марковина. – [Санкт-Петербург : Тип. Ф. С. Сущинского, 1878]. – 78 с.

Дослідження про історію заснування, етапи діяльності та руйнування Запорозької Січі. Автор поділяє історію Запорозької Січі на «три явления, или периода»: Перший – «от 1440 г. до 1589 г.», другий – «от 1589 г. до 1709 или 1711 г.» і третій «от 1709 или 1711 г. до 1775 г.». В книзі наведено історичні пісні, що відображають історію Січі на різних етапах її існування. Особливою тугою пронизана пісня про руйнування Запорозької Січі у 1775 році: «Ой ішли наші славні Запорозці та понад Бугом-рікою. Ой широкою та глибокою, гей та понад лиманами. Ой уже ж наші славні запорожці та й невеселі стали: ой облягли їх, облягли москалі та всіма сторонами. Ой кругом церкви, церкви Січової ой караули стали, ой священнику, отцю Володимиру а служити не дали. Ой летить бомба з Московського поля та посеред Січі впала; Ой хоть пропали славні запорожці, так не пропала їх слава!». І дійсно, автор зазначає: «Воинственный дух Запорожья сохранился также во всю его историю, ни разу ему не изменяя, и если взглянем на Запорожское казачество без всякого предубеждения, не можем не согласиться, что оно было единственною оградою християнства против мусульманства, - было оградою Польши и России против татар и турок».

9. [Вовк, Ф. К.] Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) : с приложением портрета живущего доселе запорожца А. И. Коломийца, карты и плана Сечи, а также вида Дунавца / [соч.] Ф. Кондратовича [псевд.] ; изд. ред. журн. «Киевская старина». – Киев : Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1883. – 116 с.

Книга відомого українського вченого-антрополога, етнографа, археолога Ф. К. Вовка (1847-1918) (Кондратович – один з його псевдонімів) розповідає про той період історії козацтва, коли після розорення Січі у 1775 році «драгунами Текелія» запорожці «посідали на лодочки та й за Дунай махнули».

На початку дослідження Ф. Вовк згадує «один трагический момент, едва отмеченный историей, но не забытый и подробно переданный нам украинскими народными песнями, - момент, когда свободолюбивые сечевики в отчаянии просили своего «батька-Кошового»: «Позволь, батьку-отамане нам на башті стати: Москаль стане лагорями, а ми курінями. Москаль стане з палашами, а ми з кулаками. Нехай буде наша слава поміж козаками!». «Не позволю, миле браття, вам на башті стати: однакове християнство – грішно вигубляти»,- відповідав останній отаман запорожців П. Калнишевський, «томившийся потом в застенках Соловецкого монастыря».

Взагалі, як зазначає вчений, «было нами собрано около 70 одних исторических [песен], представляющих более или менее неизвестные до сих пор варианты».

10. Сумцов, Н. Ф. К истории изданий малорусских исторических песен / Н. Ф. Сумцов. - Санкт-Петербург : Тип. имп. Акад. наук, 1899. - 15 с.

Микола Федорович Сумцов (1854-1922) – український фольклорист, етнограф, літературознавець та громадський діяч. Головною галуззю дослідження М. Ф. Сумцова була етнографія, особливо фольклор.

Чимало уваги він присвятив вивченню Слобожанщини, історичним пісням другої половини XVII – першої половини XVIII ст., поширеним на Слобожанщині і пов’язаним з її історією  (11. «Слобідсько-українські історичні пісні. – 2-ге вид. – Черкаси : Сіяч, 1918. – 21 с.).

12. Кобза і кобзарі. – Полтава : Електр. Друк. Ф. Шіндлера, 1907. – 30 с. – Відбитка з «Рідного краю».

У книзі вміщено дослідження О. Пчілки «Відродження кобзи», М. Лисенка «Музичні [ін]струменти на Україні», М. Дмитрієва «Кобзарі».

«Рідний край» - український громадсько-політично-економічний, літературно-науковий та популярно-освітній часопис. Виходив у 1905-1907 рр. у Полтаві, з кінця 1907 до 1914 р. – у Києві, у 1915-1916 рр. – у Гадячі. Часопис був одним з найпомітніших українських періодичних видань Наддніпрянщини міжреволюційного періоду, мав наклад близько 800 примірників.

13. Каманін, І. Ще до пісні про Петра Сагайдачного / написав Ів. Каманін. – [1908?]. – 15 с.

Іван Михайлович Каманін (1850-1921) – історик, архівіст. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Від 1883 року і до останніх днів свого життя працював у Київському центральному архіві давніх актів: спочатку бібліотекарем, архіваріусом, а з 1890 – директором. Брав участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця, Українського наукового товариства у Києві, Київської археографічної комісії, Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтв, працював у комісіях УАН для складання історико-географічного та бібліографічного словників України, був одним із засновників Київської губернської вченої архівної комісії. Предметом наукових інтересів Каманіна було дослідження історії України XVII-XVIII ст., її археографії, палеографії тощо. Автор багатьох праць з історії козацтва.

Книга, представлена на виставці – відповідь на дослідження Б. Д. Грінченка (1863-1910) про пісню «Ой на горі та й женці жнуть», яке вчений представив на засіданні Київського Українського Наукового Товариства 14 листопада 1907 р.

На титулі видання – дарчий напис: «Дорогому Оресту Авксентьевичу Фотинско[му] от любящего его автора».

Орест Авксентійович (Оксентійович) Фотинський (1862-1931) – український церковний історик, краєзнавець. Закінчив Кременецьке духовне училище, Волинську духовну семінарію і Київську духовну академію. З 1895 р. завідував Єпархіальним давньосховищем, був одним із засновників Волинського церковно-єпархіального товариства та Товариства дослідників Волині. У 1919-1920 рр. працював головою губернського відділу з охорони пам’яток старовини та мистецтва, з 1922 – професор Житомирського ІНО, завідуючий Волинським архівним управлінням.

14. Грушевський, Марко. Гетьманське гніздо. Урочища і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1897-9 / подав Марко Грушевський ; накладом Наук. т-ва ім. Шевченка. – У Львові : З друк. Наук. т-ва ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського, 1909. – 32 с. : іл. – Відбитка з «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка». Т. XCI.

Марко Федорович Грушевський (1865-1938) – український церковний діяч, педагог, етнограф, краєзнавець. Закінчив Черкаське духовне училище та Київську духовну семінарію. У 1897 році був висвячений на священника і направлений до Михайлівської церкви с. Суботів (нині Чигиринського району Черкаської області). На Чигиринщині, переважно в Суботові, зібрав чимало матеріалів з історії, фольклористики й етнографії краю, частину яких надрукував за підтримки свого далекого родича Михайла Грушевського. Серед них - праці «Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії», «З життя селян на Чигиринщині». Найвагоміший науковий доробок М. Грушевського – незакінчена робота «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу», яка в обробці З. Кузелі вміщена у збірнику «Матеріяли до українсько-руської етнології» ( Львів, 1906-1907) і є одним з перших досліджень з історії народної іграшки в Україні.

В 30-ті роки XX ст. Марко Грушевський зазнав репресій, за постановою Особливої трійки НКВС по Київській області від 9 серпня 1938 р. розстріляний. Посмертно реабілітований 16 травня 1989 р.

В книзі, представленій на виставці, окрім переказів, зібраних від місцевих старожилів, подано тексти старовинних пісень. Одна з них - «Ой, Морозе та Морозенку». Пісня відома ще з 17 ст. Уперше надрукована у збірці «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1837), а потім М. Маркевичем у його збірці «Южно-руські пісні» (Київ, 1857). Український літературознавець М. Возняк (1881-1954) присвятив пісні окреме дослідження, в якому подає її численні варіанти,історію їх записів і публікацій, а також розглядає історичні особи, згадані в пісні.

15. Сумцов, Н. Малюнки з життя українського народного слова / Н. Сумцов. – Харків: Друк. «Печат. Діло», 1910. – 144 c.

16. [Щепотьєв, В. О.]. Славний музика Микола Лисенко, його життя і праця / написав В. Будищанець [псевд.] ; Т-во «Полтавська Українська Книгарня». – Полтава : Друк. О. Л. Брауде, 1913. – 46 с.

Володимир Олександрович Щепотьєв (1880-1937) - філолог, етнограф, організатор освіти і науки на Полтавщині. Закінчив Полтавську духовну семінарію та відділ словесності Петербурзької духовної академії. Викладав у Полтавській єпархіальній жіночій школі, музичній школі Полтавського відділу Російського музичного товариства. З 1917 по 1921 роки був викладачем у Полтавському учительському інституті, з квітня 1921 по 1928 р. – Полтавському інституті народної освіти. В. О. Щепотьєв – фундатор Полтавського історичного архіву, Українського наукового товариства дослідження пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині, Полтавського наукового товариства при ВУАН. Вчений є автором понад 100 наукових розвідок, статей, книг, у тому числі двотомного видання «Розмови про українських письменників». Самобутній композитор, написав 103 музичні твори: пісні, романси, дуети, хори. В 1921 році став одним із засновників театральної студії в Полтаві, у 1925-1926 роках завідував літературною частиною у трупі драматичного театру. Незаконно репресований і 29 листопада 1937 року розстріляний за рішенням особливої трійки УНКВС по Полтавській області. Реабілітований у 1958 році.

Книга надає цікаві біографічні дані про видатного українського композитора М. В. Лисенка (1842-1912). Особливу увагу приділено висвітленню діяльності митця як збирача народних пісень.

17. Думи кобзарські / з передм. В. Степового. – Вид. 2-ге. – Черкаси : Друк. Видав. Т-ва «Сіяч», 1918. – XII, 105 с.

Збірка дум, записаних безпосередньо від кобзарів: Архипа Никоненка з Полтавщини, Остапа Вересая, а також Андрія Шута та Андрія Бешка з Чернігівщини.

18. Ревуцький, Д. Українські думи та пісні історичні / Д. Ревуцький. – Київ : Друк. Т-ва «Час», 1919. – 300 с. : ноти; Вид. 2-ге. – Харків : Держ. вид-во України, 1930. – 273, [5] с.

Дмитро Миколайович Ревуцький (1881-1941) – мистецтвознавець, літературознавець, фольклорист, перекладач, один з основоположників українського музикознавства. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Упродовж 1918-1932 рр. працював у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (від 1923 р. – професор), де викладав орфоепіку на театральному факультеті та власне опрацьований курс «Історія пісні». У лютому 1921 р. Дмитро Миколайович був одним з засновників Музичного товариства ім. М. Леонтовича. 1922 р. разом з К. Квіткою - організатором Етнографічного кабінету ВУАН (від 1936 р. – Інститут українського фольклору АН УСРР). Ім’я Д. М. Ревуцького внесено до реєстру «100 найвідоміших українців» (2002 р.).

В експонованій на виставці книзі докладно висвітлено походження, зміст і стиль дум, розповідається про знаних виконавців XVI-XIX ст., музичні інструменти, у супроводі яких співаються історичні пісні та думи. Тексти дум і пісень подано в хронологічному порядку: пісні княжих часів, козацькі пісні та думи, Руїна на Правобережній Україні, епоха Петра I (руйнування Старої Січі 1709 р.), період владарювання польських магнатів в 1-ій пол. XVIII ст., Гайдамаччина, епоха Катерини II (руйнування Нової Січі 1775 р.), бурлацьке життя, чумацькі пісні, рекрутські пісні і т. і.

19. Колесса, Філарет Українські народні думи : перше повне видання з розвідкою, поясненнями, нотами і знімками кобзарів / Філярет Колесса ; накладом Т-ва «Просвіти». – Львів : З друк. Ставропигійського інституту під управою Ю. Сидорака, 1920. – 160, VIII с. : ноти. – (Загальна бібліотека «Просвіти» ; ч. 3).

Філарет Михайлович Колесса (1871-1947) – український етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (з 1909 р.), Всеукраїнської академії наук (з 1929 р.). Є засновником українського музичного музикознавства.

У передмові до збірника, запропонованого для перегляду, зазначається, що він є спробою вперше «звести разом усі українські народні думи, вибираючи для кожної найкращий, найбільш типовий і по [можливості] повний варіант». Окрема глава книги присвячена «творцям і співцям дум» - кобзарям-бандуристам. Це Архип Никоненко, Андрій Шут, Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко. Автор наголошує: «Кобзарі – се не прошаки, що своєю бідністю або каліцтвом зворушують і спонукають людей до милостині: се професіональні співці, звання яких вимагає вродженого таланту й музикальності, довгої й тяжкої, з трудом здобуваної, а часами й коштовної науки… Поетичним словом і грою уміють вони настроювати людські душі на висший лад, уміють витискати чисті сльози благородного зворушення, що підносить людину».

20. Квітка, Климент. Професіональні народні співці й музиканти на Україні : програма для досліду їх діяльности й побуту / Климент Квітка ; УАН. – У Київі : З друк. УАН, 1924. – 114 с. – (Збірник Історично-філологічного відділу ; №13) (Праці Етнографічної комісії ; вип. 2).

Климент Васильович Квітка (1880-1953) – український музикознавець-фольклорист. Музики навчався з 7 років у приватних вчителів, згодом – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства; з золотою медаллю закінчив київську гімназію №5. Освіту продовжив у Київському університеті Святого Володимира, деякий час працював концертмейстером хору Київського університету. Вже з юних років К. Квітка почав збирати народні мелодії і у 1902 році видав свій перший збірник народних пісень. У 1920-1933 рр. працював в Українській академії наук, викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. За життя К. Квітка надрукував 40 досліджень з музичного фольклору, рецензій, збірників народної музики.

Програму для дослідження діяльності та побуту кобзарів та лірників, представлену на виставці, К. Квітка розробив у 1924 році для залучення широкого кола ентузіастів до збирання фольклорних й етнографічних матеріалів.

21. Століття «Малороссийских песен М. О. Максимовича» / УАН, Історична секція, Комісія історичної пісенності. – Київ, 1927. – 29, [2] с.

Розглянуто значення цієї збірки пісень і загальної фольклорно-етнографічної роботи Михайла Максимовича. Зазначено, що книга, яку видав Максимович у 1827 році, разом з іншими дослідженнями «утворили на тодішній Україні культ народності, виявили назовні українську народну стихію, дали їй почесне місце замість сухої філологічної обробки й теоретичних доказів прав на її існування». Сам автор збірки вважав, зазначається у передмові, що народні пісні «будуть цікаві і з багатьох поглядів користі для нашої словесності».

В дослідженні вміщено зміст збірника «Малороссийские песни» Максимовича 1827 р., розвідки про життя науковця, його діяльність як природознавця, філолога, літературознавця, історика і археолога.

22. Олесь О. Минуле України в піснях. Княжі часи / О. Олесь. – Львів : Неділя, 1930. – 168 с.

Перше видання книги віршів Олександра Олеся (справжнє прізвище Кандиба) (1878-1944), присвячених подіям доби Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Ці твори поет написав у Чехії у 1920 році, але з різних причин вони не були тоді опубліковані. У віршованій формі Олександр Олесь оспівує славну історію свого народу ІХ–ХІІІ сторіч та розкриває героїку давніх часів. Передмову до видання написав історик і мистецтвознавець Микола Голубець.

23. Українська народна пісня / упорядкував Андрій Хвиля. – Київ : Держлітвидав, [1936]. – 642, [21] с. : іл.

Книга вийшла друком у непрості для України часи. 1930-ті роки – час незаконних арештів та репресій українських діячів науки, культури і мистецтва. Упорядник збірки – Андрій Хвиля (справжнє прізвище Олінтер) – політичний і державний діяч, публіцист. У 1933-1936 рр. був 1-им заступником наркому освіти УСРР, у 1936-1937 рр. – начальником управління у справах мистецтва при РНК УСРР/УРСР. Відіграв зловісну роль у політичних кампаніях проти української інтелігенції, але згодом і сам зазнав репресій. У 1937 році Хвиля був заарештований і у 1938 році – розстріляний.

Для добору матеріалів до збірки «Українська народна пісня» використано недруковані фольклорні записи Народного комісаріату освіти УРСР та Кабінету музичної етнографії Інституту історії матеріальної культури Української академії наук, а також різні літературні джерела. Окремі її розділи - пісні про кріпацтво, козацтво, чумацтво, бурлацтво, рекрутчину та ін. Представлено і «ідеологічно витримані» «зразки пісень революційного підпілля», «пожовтневої народної пісні» тощо. Можливо, саме цей факт сприяв виходу книги досить великим тиражем (5000 прим.). Видання оригінально оформлене. Малюнки до перших десяти розділів за зразками народної творчості виконано за керівництва та участі професора В. Г. Кричевського, в оформленні збірки також брали участь народні майстрині П. Власенко, Г. та Я. Пилипенко, Т. Пата, Г. Павленко, Н. Білокінь.

24. Портрети українських кобзарів О. Сластіона / вступ. ст., прим. і комент. Ю. Турченка ; відп. ред. В. І. Касіян ; АН УРСР, Ін-т мистецтвозн., фольклору та етногр.– Київ, 1961. – 62 с. : іл.

Опанас Георгійович Сластіон (Сластьон) (1855-1933) – живописець, графік, архітектор, мистецтвознавець, етнограф. Навчався в Петербурзькій Академії мистецтв. Жив у Києві, на Волині та Чернігівщині. Мандруючи по Україні, робив замальовки, збирав фольклорні та етнографічні матеріали. Записав багато народних дум. Ілюстрації Сластіона до українських народних пісень і дум («Дума про смерть козака-бандурника», «Ой, зійшла зоря вечіровая та над Вкраїною стала…»), до творів М. Гоголя і особливо до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки», поставили його в ряд з найбільш визначними українськими художниками кінця XIX – початку XX ст.

Над портретною галереєю кобзарів О. Сластіон працював понад півстоліття – найбільш ранній з створених ним портретів виконаний у 1875 році, а останній – в 1928 році. Альбом складається з 23 портретів різних форматів, виконаних у техніках: туш, перо, чорна акварель, білила, олівець. Збірка, розміщена на виставці – найбільш повна з видань, що дають іконографічні відомості про українських кобзарів XIX-XX ст. Авторські написи на портретах в багатьох випадках вказують місце народження або мешкання кобзаря, його репертуар, вік та ін. Ці написи і пояснення тим більш цінні, що за винятком народних співців Ф. Кушнерика та його вчителя М. Кравченка, творчість яких досить широко висвітлена, про більшість із згаданих кобзарів або нічого не відомо, або відомості дуже обмежені. Документально точна передача одягу кобзарів становить певний інтерес також і для етнографії.

25. Франко, Іван Якович. Народні пісні в записах Івана Франка / І. Я. Франко. – Львів, Каменяр, 1966. – 427 с.

Протягом усього свого життя письменник, вчений, громадсько-політичний діяч І. Я. Франко (1856-1916) записував, систематизував і публікував народнопоетичні твори, організовував збирання їх через численних кореспондентів з усієї України, виховував фольклористів. Власноруч записав понад 400 пісень і близько 1300 коломийок.

Український літературознавець, фольклорист, книгознавець О. І. Дей 91921-1986), укладач та автор передмови у даному виданні, на основі автографів, збережених у рукописних сховищах Києва та інших міст, подає численні Франкові записи народних пісень, а також записи мелодій з його голосу.

26. Народні пісні з голосу Дніпрової Чайки та в її записах / Дніпрова Чайка. -Київ : Музична Україна, 1974. - 216 с. : іл, ноти.

Пісні в записах Дніпрової Чайки (псевдонім письменниці Людмили Березиної – по чоловікові Василевської) (1861-1927), записані з її голосу, ніколи до того часу повністю не публікувалися. Пропоноване видання є першою спробою зібрати з друкованих та архівних джерел всі кращі пісні, наспівані й записані письменницею. Дніпрова Чайка зафіксувала народні пісні, які й досі зберігають свою художню, пізнавальну й наукову цінність.

27. Гоголь, М. В. Народні пісні в записах Миколи Гоголя : збірник / М. В. Гоголь. - Київ : Музична Україна, 1985. - 208 с. : іл., ноти.

«Пісні малоросійські можуть цілком назватися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому моментові і тодішньому стану почуттів. Всюди проймає їх, всюди дихає в них ця широка воля козацького життя. Всюди видно ту силу, радість, могутність, з якою козак кидає тишу і безтурботність життя домовитого, щоб поринути в усю поезію битв, небезпек і розгульного бенкетування з товаришами», - так промовисто про українську пісню висловився М. В. Гоголь у статті «Про малоросійські пісні», вперше опублікованій у 1834 році. У виданні, представленому на виставці, її надруковано як передмову, у перекладі з російської мови за виданням: М. В. Гоголь. Твори в трьох томах. – К., 1952. – Т. 3. – С. 393-400.

28. Ждаха, Амвросій. Благодійні листівки : репродукції поштових листівок 1911-1912 рр. / Амвросій Ждаха ; Рівн. Міське об’єднання т-ва «Просвіта» ім. Тараса Шевченка ; Музей «Кобзаря» Т. Г. Шевченка у Черкасах. – Рівне, 2014. – 14 с. : 28 арк. іл.

Амвросій Андрійович Ждаха (Смаглій) (1855-1927) – графік, майстер акварелей і колекціонер. Народився в Ізмаїлі, в родині, що походила із задунайських запорожців. Пізніше родина А. Ждахи опинилась в Очакові, а згодом і в Одесі, яка стала рідним містом майбутнього художника. У 1871 році А. Ждаха закінчив Одеське повітове училище, художню освіту здобув у рисувальній школі Одеського товариства красних митців. 1890 р. брав участь у 1-ій виставці Товариства південноросійських художників, 1911 – у першій виставці українських художників у Києві. В 20-х рр. викладав в одеській торговельно-промисловій школі та Політехнікумі мистецтв, був дійсним членом товариства художників імені К. Костанді. З 1924 р. і до кінця життя працював в Одеському інституті, де читав особисто розроблений курс українського декоративно-ужиткового мистецтва. А. Ждаха є автором видавничих знаків одеських видавництв «Матезіс», «Дніпро», «Народний стяг» та київського видавництва «Час».

Видання, що представлене на виставці, висвітлює лише одну грань діяльності митця – благодійні листівки, які Амвросій Ждаха виконав аквареллю. Це – ілюстрації до українських народних пісень. Роботу художник розпочав завдяки пораді композитора М. Лисенка, який у 1893 році приїздив з хором до Одеси. Друкувались листівки у Лейпцігу і користувались великим попитом. Стотисячний тираж розійшовся дуже швидко. Великий успіх такого накладу пояснювався ще й тим, що листівки були благодійні, і кошти, зібрані від продажу, мали бути використані на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку  у Києві. На зворотньому боці поштівок – емблема видавництва «Час», розроблена А. Ждахою, і напис: «Жертвуйте на пам’ятник Т. Шевченкові у Київі!».

29. Лисенко, І. М. Енциклопедія української пісні / Іван Лисенко. – Житомир : Рута, 2017. – 368 с.

Книга – перше в Україні енциклопедичне видання, де висвітлено історію українських пісень, їхній широкий діапазон у світі, подано інформацію про численні музичні організації та відомих діячів української музичної культури, які сприяли популяризації нашої пісні. «Пісня для українців – все одно, що повітря, - пише автор у передмові. Вони ніколи не відзначали коштовностей своїх духовних скарбів, надзвичайної сили свого слова й музики, виразності дзвінкого голосу. Все це було для них звичайним явищем. Про це заговорили наші гості – мандрівники, які з подивом вслухалися в красу й поетичність нашої пісні». Цікаві дані подає І. Лисенко про найдавніші відгуки про українську пісню, зокрема чеського ученого Яна Благослава, який у своїй «Граматиці чеській» (між 1550-70 рр.) в огляді слов’янських мов і діалектів дав коротеньку характеристику й українській мові: «Є в тій мові пісень і віршів або рим дуже багато». Як ілюстрацію Ян Благослав навів повний текст народної балади «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?», що й досі, як зазначає І. Лисенко, вважається найдавнішим записом повного тексту української пісні.